Про школу

На мальовничих берегах тихоплинної Ворскли розташувалось невеличке село з гарною назвою – В'язове. За будь-якої пори В'язове по-своєму привабливе. В цвiтiннi садiв мрiють дахи осель, культурних споруд. Привертає увагу двохповерхова бiла споруда. Це нова школа, але ранiше, багато рокiв тому школа ця мала зовсiм iнший вигляд.

Перша школа була побудована земством в 1908 р. тому i мала назву – Земська школа. Навчалися в нiй дiти багатих i заможних селян. Пiсля встановлення радянської влади в селi примiщення Земської школи стало школою для навчання всiх дiтей.

Спочатку це була 4-х рiчна школа, де дiти мали змогу одержати освіту лише за 4 класи, а потiм йшли працювати. Тільки поодинокi учнi мали змогу продовжити  навчання. А вже з 30-х рокiв з'явилася змога одержувати семирiчну освiту. З цього часу назва школи ззвучить по-іншому – В'язiвська семирiчна школа. 

На початку Великої Вітчизняної війни навчання в школі припинилося, та тільки но німці були вигнані із села, школа знову почала працювати. Але приміщення було зруйноване, стіни розвалені. Завдяки працi вчителiв на чолi з директором Кучером П.П., школа була вiдновлена. Вчителi разом з техпрацiвниками прибирали в класах, вiдремонтували напiврозваленi стiни, самi їздили за крейдою в Святогорськ, носили глину вiд ставка, готували замiс. Не рахувались  з тим, що вони вчителi, щоїм вчити дiтей, а не складати стiни в будівлі школи.

В той час учнiв було багато i одного примiщення було замало. Тому доводилося навчатися у клубi, у великих хатах жителiв села. I люди iшли на це. Нiхто не заперечував. Працювали навiть у двi змiни. Та на той час ще йшла вiйна. Було холодно i голодно. Вчителi самi їздили в лiс, заготовляли дрова, топили  грубу, щоб дiти не мерзли i мали змогу вчитися. Багатьом учням не було чого їсти вдома i тому в школi  ночами готували невеликi снiданки. I знову ж вчителi сiяли дiлянки ячменю, пшеницi, проса, орали, косили. Потiм вручну молотили пшеницю, товкли пшоно i варили дiтям  пшоняний суп та галушки. Разом з учителями працювали i дiти, ходили скирдувати, молотити. Заняття починалися з першого жовтня, так як вчителi з учнями у вереснi ще збирали урожай. 

Закiнчилася вiйна, але залишилися голод, розруха; потрiбно було підводитись на ноги, вiдбудовуватись, вчити дiтей. Найважчими були 5 пiслявоєнних рокiв. У довоєнні та післявоєнні роки наповненість класів була великою. Побудована земством школа. що складалася з 3 кімнат, не вміщувала всіх учнів, а тому деякі молодші класи навчалися в будинку культури.

У селі Рубани працювала початкова школа (1-4 класи), де  вчителювало подружжя - Кучер Петро Панасович та Кучер Євдокія Тимофіївна.

В цей час було побудоване ще одне примiщення школи на двi класнi кiмнати. Заслуга в цьому директора школи Педька Олексiя Семеновича. Тодi ж школа стала восьмирiчною.

     В’язівська  8 - річна школа працювала в дві зміни. Старші класи працювали в другу зміну, тож темними  вечорами, в суворі морози, негоду учні змушені були йти лісом не менше 4 кілометрів в село Рубани. Вперше провів революцію в навчальному процесі директор школи Симон Василь Петрович.

На виділені колгоспом «Жовтень» кошти було закуплено будівельні матеріали , і силами  учнів, вчителів, батьків було побудовано шкільне приміщення на 2 класні кімнати. 

Проблему розбудови школи вирішив Ковалюха Дмитро Іванович. До 100 річчя з Дня народження В.І. Леніна на кошти колгоспу «Жовтень» побудовано приміщення на 5 класних кімнат. 

Саме в той час зменшилась народжуваність дітей і, відповідно, різко зменшилась  і наповнюваність класів, а тому  навчання дітей у Шабалтаївській восьмирічній школі зупинилося. Учні змушені були за 6-7 кілометрів ходити у В’язівську 8-річну школу. 

Близько 40 учнів з Рубанів, Шабалтаєво за будь-яких погодніх умов ходили до школи, а тому часто хворіли. Треба було дбати про їхнє здоров’я, цінувати їхній час.

Про них потурбувалась директор школи, Сінельник Галина Тимофіївна. Ні коштів, ні будівельних матеріалів не було. Проте вона знайшла вихід. На території місцевого лісництва стояв великий будинок, що пустував. Вона випросила його, розібрала, привезла на територію школи і силами працівників школи і громадськості села побудувала знову за рік. Це був пришкільний інтернат на 4 кімнати, де стали жити і харчуватись учні віддалених сіл. Тут розмістили і шкільну бібліотеку.

Минали роки. Старенька школа  почала руйнуватись. А інші приміщення потребували ремонту: замінити пічне опалення на водяне, подати воду на кухню, турбуватись про побудову нової школи. Ця ноша випала на вузькі плечі і «наполеонівський» зріст нового директора  школи, Луценко Лідію Герасимівну. Немає ні завгоспа, ні завуча, лише робітник з ремонту шкільних приміщень - Пірятинець Микола Іванович. Проте ремонтні роботи були проведені.

Сфотографувавши всі «хворі» місця старої школи, директор Луценко Л.Г. вблагала головного будівельника області Голуба Івана Денисовича включити її до списку «забудовників»,  і за рік, в 1987 році (1 вересня)  було урочисте відкриття школи. Це було велике свято учнів, жителів села, вчителів району, бо всі вони були активними учасниками будівництва.

Проте раділи недовго: в опалювальний період в приміщенні школи  було холодно, не забезпечувався потрібний температурний  режим. Та цю проблему вирішив директор школи Бублик Павло Васильович, газифікувавши всі приміщення,  розташовані на шкільному подвір’ї.

У 1994р. школа була ЗОШ І-ІІ ступенів, а з 1995 р. стала загальноосвітньою школою  І-ІІІ ступенів. З 1998 року школу було реорганізовано в навчально-виховний комплекс:  школа-сад. В дитячий колектив влилися малята з дитячого садка “Світанок”. З 2001 року освітній заклад мав назву: В’язівський навчально-виховний комплекс: загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад.

На даний час школа є структурною ланкою Грунської загальноосвітньої школи, та має назву В'язвська філія Грунської загальноосвітньої школи.